Замість герменевтики нам
потрібна еротика мистецтва
Сьюзен Зонтаг
Щоденник є щоденник. Він не просто інтимний, сповідальний, таємний, іноді містичний (згадаймо хоча б твінпіксівський щоденник Лори Палмер - Лінча), але в ідеалі і зовсім не передбачає "сповідальника". Він, як правило, синхронний події та документується у манері alla prima (одразу ж, з першої спроби, без наступних поправок), що і надає йому достовірності саме непідробністю та щирістю "першого жесту". Але щоденник також лукавий та лицемірний, оскільки потяг до розголошення таємниці або, як сказали б сьогодні, воля до прозорого, все одно переважає над приписаною умовою її приховати - у цьому публічний поклик людини.
Як відомо, у європейській традиції жанр щоденника оформився набагато пізніше, ніж на Сході, що явили класичні зразки жанру, як от: "Щоденник ефемерного життя", "Нотатки у головах", "Щоденник повного місяця", "Нотатки з келії"... Цікаво, що багато з них належать жінкам, існувала навіть щоденникова література "жіночого потоку". Перекидаючи місток у сучасність, вже немислиму поза контекстом психоаналізу, треба відзначити, що перша ознака жіночого тексту - безкінечність, протяжність, дифузність. "Жіноче несвідоме поглинуте прагненням розпочати, приступити з усіх боків одразу, позначити декілька заходів одночасно, не зосереджуючись на одному фалічному пориві почати та кінчити"
*.
Нерідко зустрічається у щоденникових малюнках нашої художниці оральний мотив ("до рота" та назад) також, почасти, має гендерну природу. Це свого роду символічна реабілітація якихось глибинних архаїчних комплексів, фантазмів або циклів, що очищують. До всього це знову ж можна уподібнити до жіночого листа, що розтікається, як рідина, яку зненацька розлили, та його витікання, схоже на "катарсисний" процес блювання.
Чесність цього китайського щоденника і у тому, що у ньому нема "китайщини", тобто нема стилізаторсько-культурної, тут "ієрогліфічної" спокуси. Це, за визнанням художниці, погляд на "базарний Китай". Але це і не вестернізовані замальовки з натури, а швидше візуальні відчуття та асоціації "з приводу", які також йдуть від спостереження, як й із абсурдистського "внутрішнього кіно" самого автора. У цей же час тріпотлива, жива поверхня цих малюнків, здавалося б, вільно порушений, недбалий, десь навіть брутальний, але на повірку бездоганно вгаданий, "схоплений" гештальт кожного листа, "порожня" багатозначність паперового тла, проникливість та гострота у деталях - є свідчення їх не відчуженості від дзенської візуальної традиції, а, мабуть, навпаки, близькості.
У щоденнику Влади Ралко еротичне невіддільне від тілесного. Цікавий момент - відсутність у багатьох фігур різних частин, кінцівок тіла та концентрація погляду на
corpusе як такому: саме тут і фокусується, фрагментується головна ерогенна зона зображення.
Супутній тілесному гастрономічний елемент, який з'являється то тут, то там у малюнках, здатний, якщо звернутися до тієї ж китайської традиції, до ще більш тонкого розпізнавання еротичних імпульсів та смаків: "Монашек здригнувся всім тілом, начебто злякався чогось, а потім, перевернувшись, ліг обличчям догори. Рука Веньженя продовжувала гладити його тіло, і раптом, до свого подиву, сюцай відчув, що гладить м'ясисту припухлість, формою своєю яка нагадує прісну пампушку маньтоу".
**
* Елен Сіксус "Жінка - тіло - текст"
** "Любовні забави Веньженя", китайська повість 17-го століття
