Guelman.Ru      GiF.Ru      Гельман      Арт-Азбука    



На першу сторінку


 Коло художників
 Архів проектів галереї

    



{ Лінки } { Щоденник Марата Гельмана в ЖЖ } { Карта сайту }   








  Новини
Статті
Галереї
Художники
Виставки
Продаж
Видання
Літосфера
Минувшина

[укр.]
[рус.]

Анонси подій у Києві і в Україні


Новини Галереї Гельмана в Москві





Виставки


Наталія Філоненко
"Будні"


Процес створення традиційної картини і скульптури за сотні років принципово не змінився - вони залишаються творами "ручної роботи". Його не можна прискорити за допомогою нових технологій, хіба, мабуть, лише на етапі підготовки, коли частіше використовується фотоапарат і Фотошоп, ніж етюдник. Вибір авторами цих "повільних" жанрів, що, можливо, звучить як антитеза сучасним ритмам життя, на перший погляд не відповідає об'єктам їхнього дослідження. Максима Мамсикова цікавить повсякденне життя сучасного офісу, а Василя Цаголова - кримінальні будні. Обидві теми спонукають скоріше до використання саме швидких, репортажних форм зображення реальності.

Відмовляючись від сучасних форм художньої документації, митці звертаються до сталих традицій жанрового мистецтва як зображення повсякденного життя та побутових сцен. Але жанровість у їхньому виконанні зовсім не передбачає вірогідність. Нова серія картин Василя Цаголова "Блукаюча куля" не є кримінальною хронікою, а скульптурні інсталяції Максима Мамсикова "Шелф Плаза" не демонструють реальні офісні будні. По суті, обидва проекти є імітацією соціальних досліджень, а самі твори - імітацією етюдів з натури. Саме тому художники свідомо відмовляються від пошуків нової естетики і не виходять за межі такого звичного реалізму.

Якщо судити тільки з назв попередніх робіт Василя Цаголова - фотосерія "М’які жахи" (1994), фотофільм "Тиждень жахів" (1994), мальовнича пара "Мачо" (1998), інсталяції "Бандитська сутичка" (2000) и "Заручники" (2001), тема криміналу і насильства не вперше зустрічається у його творчості. В останній серії кримінальний матеріал цікавить художника тому, що він знаходиться поза зоною естетичного і тому у масовій свідомості найближче до дійсного свідчення. Свої картини він презентує як документи вигаданих, непов'язаних між собою подій. Саме бажання домогтися максимальної видовищності диктує перенасиченість дії в сюжеті, а ескізна легкість виконання створює ефект документальности.

Василь Цаголов стверджує, що чиста документальність часто не справляє належного враження, тому що вона не відрежисована. Перед журналістською камерою покійник лежить невірно, рани і кров не там, де треба, і затримання злочинця здійснюється недостатньо ефектно. Навіть коли Цаголов працює з камерою, його фільми і фотографії завжди передбачають "постановку". Головним для нього є власна режисура, створення красивого кадру, однак, безумовно, він уникає салонності. Ця позиція пояснюється як особливою вибагливістю художника до видовищності образу, так і характером обраних персонажів. Цаголов працює з існуючими екранно-міфічними стереотипами про злодіїв, які, можливо, й насправді, у "спектаклях насильства" не можуть не грати ритуальні ролі, як перед жертвами, так і перед "своїми".

У серії "Блукаюча куля" присутні негативні герої, які чинять зло. Хоча тут, звичайно, не можна сприймати негатив інакше як умовно - це лише данина жанрові бойовика, що не може існувати без стрілянини, крові і, звичайно, постаті самого злочинця. Вічний і сучасний персонаж, злочинець сьогодні - справжній шоумен, він пропонує нам екстраординарний вчинок як видовище, що негайно транслюється всіма телеканалами. Міфічна фігура порушника підвалин хвилює суспільство, мабуть, законослухняним громадянам необхідний герой-антипод - зухвалий і жорстокий, котрий не повинен розчаровувати.

Якщо живопис Василя Цаголова можна порівнювати з кінофільмом, то останній проект Максима Мамсикова скоріше з мультфільмом. Мамсиков відомий як художник живописної інсталяції. Він маніпулює своїми картинами невеликого розміру, як окремими рукотворними елементами, подібно до асамбляжу готових об'єктів, у наслідок виникає загальна динаміка між різними полотнами. Його проект "Шелф Плаза" теж передбачає виникнення "збірної" конструкції, цього разу модулями є глиняні скульптури висотою близько чверті метра. Фігури безіменних учасників "виробничих" сцен та деталі інтер'єру, розмальовані акрилом, виглядають як об’ємні картини. Все, що відбувається, начебто транслюється через камери стеження.

Своє несподіване рішення побути скульптором Мамсиков мотивує тим, що в епоху нестабільності в суспільстві зміна занять стала скоріше нормою, ніж винятком. Його нове завдання - відтворити 3D світ українських офісів. Багатофігурні мізансцени розміщені на полицях-поверхах імпровізованих хмарочосів. У побудові сюжетів відчуваються не лише власні емпіричні спостереження автора, але, безсумнівно, і вплив екрану. В основному, герої Мамсикова - звичайні люди, зайняті повсякденними справами, тому при створенні сюжетів і образів він, на відміну від Цаголова, відмовляється від перебільшеної видовищності.

Немає тут і соціальної критики або свідомого пародіювання. При цьому пародійність, безсумнівно, властива цьому проекту, вона мимоволі виникає при тривимірній передачі найнецікавішої в реальності сцени. Ефект комічності неминуче випливає із самого матеріалу і розміру скульптур, що нагадують одночасно про учнівські начерки і пластилінові мультфільми. Якщо відео або фотозображення простої жанрової сцени ризикує одразу перетворитися в банальний рекламний образ, то "недбало" виліпленим у мультяшно-ліліпутському масштабі композиціям Мамсикова це аж ніяк не загрожує. Такий "пластиліновий" спосіб відображення дійсності він вважає адекватним його власному ставленню до сучасної реальності.



Версія для друку



    {  Сергій Братков  }
















         
  Rambler's Top100