Виставки

06.01.2003
Наша марка


Боб побачив, що Біанка жере, і сказав Дайані Вріленд: "Це справді починає більше бути схожим на варварський Рим." А вона йому відповіла: "Сподіваюся, хіба ми не до цього прагнемо?"

Із щоденників Енді Уорхола



Усі тусовки схожі одна на одну. Але кожна має своїх "папараці", які за допомогою слова, фотооб'єктива, кіноплівки чи відеокамери фіксують гостру характерність лише її "сімейних уз", якщо скористатися назвою одного з численних бразильських серіалів. Часом такі "літописи" визнають самодостатніми, більш того - топовими творами: фотознімки американки Нан Голдін, наприклад. Але частіше вони цікаві як якісь "хоббіти" - саме аматорські, без особливої режисури кадру скороминущі відбитки, сліди, свідчення, навіть тоді, коли камера опиняється в руках професіонала.

Термін "тусовка", як і багато чого в нашому житті, прийшов із кримінального світу, сильного, насамперед, своїми "поняттями" і сімейністю, тобто мафіозністю. Але коли приблатнене сленгове - "тасовка" стало визначенням художньої і приблизно такої "тусовки", зараз визначити важко. Не дає на це відповіді і фундаментальне есе Віктора Мізіано "Культурні протиріччя тусовки", яке з люб'язної згоди автора додається і до наших "Наших". Та це і не настільки важливо. Важливо, що воно розкриває майже всі механізми і пружини її дії.

Вживання ж самого слова - "наші" нерідко носить політичне, партійне, патріотичне, брендове чи все те ж кланове (cosa nostra - наша справа) забарвлення. Так, пам'ятається, називався фільм Олександра Невзорова про події у Вільнюсі, у січні 1991 року, які вже впритул передували розпадові СРСР. "Наша марка" ж асоціюється з важким, але таким, що вважався престижним "димом батьківщини" епохи доамериканізованого табакокуріння і докислотної, домовної психоделіки. У наш час більшість, за висловлюванням преси, "нашистські" партії, якось: "Наш дім Росія", "Наша Україна" і т.д., не можуть обійтися без маркірування територій за допомогою цього присвійного займенника.

Виставлене тут у галереї також може проходити за розрядом "партійної" фотографії і "партійного" відео (від party - вечірка). Суть цього як не можна краще відображає тост-римейк, тост-алаверди Василя Цаголова. Коли на дні народження Ксюши Гнилицької, за традицією бурхливо святкувались з десяток років тому на Паркомуні, був кимсь виголошений тост "За Ксюшу!", він, витримавши паузу, як герой Павла Кадочнікова з кінокартини "Подвиг розвідника", багатозначно уточнив: "За нашу Ксюшу!".

Хтось якось помітив: "Ми живемо в по-звірячому щільний час". І з цим не посперечаєшся. Насправді, прес подій такий значний і вони розвивалися так калейдоскопічно, що навіть, здавалося б, ще "вчорашні", десяти-, шестирічної давнини, знімки (здебільшого саме такий вік представленого в галереї) здатні викликати в посвячених пароксизми ностальгії по чомусь такому, що вже давно минуло, втраченому і безповоротному. Ні, тусовка, начебто б, нікуди не йшла - веселощі тривають, але якось усе більш надривно, похмільно, бездрайвово. Пішло лише відчуття Великої Родини, "нестерпної легкості буття", а разом з ним стала танути невимушена, природна, плідна, щедра креативність.

Що б там не казали обмовники і скептики дурного про "тусовочність" мистецтва, чреватої, нібито, його герметизмом, але саме тусовка в останні роки прийняла на себе основну роль "кузні кадрів", багато в чому генеруючи сучасний худпроцес і саморепродукуючи в ньому. Так було донедавна в Одесі. Так було й у Києві в часи "Паризької комуни", майже синхронні і близькі за духом аналоги якої знайдемо й у Москві (у Фурмановому, а потім Трьохпрудному провулках), і в Петербурзі (на Пушкінській, 10), і в інших місцях.

"Паризьку комуну" не можна назвати художнім угрупованням, організацією в суворому значенні цих понять. Скоріше, це був аванпост, з особливим способом життя, магнетична крапка, яка притягала під свій дах найрізноманітніших художників, критиків, кураторів не тільки з Києва й України. Причому, усі вони вже не були обтяжені рамками ортодоксального андерграунду, який відійшов у минуле. Але все-таки, при всіх застереженнях і розходженнях, це був якийсь єдиний художній рух (сьогодні це очевидно), який також виступав легальною альтернативою новому офіціозові, що складався, як і займав свою пізнавану нішу в універсальному потоці тодішніх естетичних пріоритетів.

Безумовно, сторонній, не охоплений ініціацією в тусовку глядач, дивлячись на відзняте, задасться питанням : "А де ж, власне, мистецтво?". Фокус, однак, у тім, що воно винесене за кадр усього цього: Великої Жратви, нестримного дивацтва, затяжної пісні, нескінченного "денс, денс, денс...". Але воно точно є. Чи, принаймні, було.

За нашу Ксюшу! З Новим роком, дорогі друзі!

Повна адреса статті : http://kiev.guelman.ru/exhibitions/nashamarka/