Guelman.Ru      GiF.Ru      Гельман      Арт-Азбука    



На першу сторінку


 Коло художників
 Архів проектів галереї

    



{ Лінки } { Щоденник Марата Гельмана в ЖЖ } { Карта сайту }   








  Новини
Статті
Галереї
Художники
Виставки
Продаж
Видання
Літосфера
Минувшина

[укр.]
[рус.]

Анонси подій у Києві і в Україні


Новини Галереї Гельмана в Москві





Виставки


Дмитро Десятерик
Звук кроків, що віддаляються


Тоді теж було холодно. Кажуть, від холоду він і помер.

Упав, покалічився, сам встати не міг, земля зрівняла температури. А може, все було інакше. Смерть не така категорична, як вважають. Вона нічого не підтверджує й не проясняє, її справа - підкреслювати питання; смерть нагла (а смерть талановитої людини завжди несподівана, ніким і ніколи не передбачувана, наче нав’язана ззовні) затемнює й заплутує надовго. Легше тим, хто слідує канві дат і дефініцій: удачливий геній - геній перерваний, убитий або сам. Але треба знати таємне слово, щоб дати смерті й усьому, що було до неї, належне місце. Якщо щось залишилося - а після того холодного вечора залишилися полотна - спробувати вчитати це слово в полотна. Кожному - по-своєму. Мені поки що це слово не вдається.

Та й полотен не дуже багато. В Україні майже не залишилося: може, кілька у приватних колекціях, за загальної кількості понад 250. Та й на виставці до десятиріччя від дня смерті Голосія в Національному художньому музеї в Києві все привезла московська галерея "Ріджина". У музеї не вистачило площини, спромоглися повісити тільки два десятки творів у трьох залах.

Багатий, голий. Переповнений образами, але захиститися нічим. Будь-який сон, як слон залишає колосальний відбиток. Мазок широкий, мерехтливий, вільний: ним написані найкращі картини. На картинах живуть люди (ці ще й умирають), моря, звірі, дерева. Летять світляки з людськими обличчями, залишаючи димні траєкторії в розкішному карміновому заході: "Добре". "24 визначені сюжети та їхні кенгуру" - кенгуру стрибає блакитний і схематичний на чорному, а сюжети жовто- червоні, з худою головою й окаті, грають у гледілки руками й повіками - бачу - не бачу, бачу - не бачу, кенгуру - це таїна, яку треба зберегти, тому що й у кенгуру на спині блакитна маленька таємниця. У "Жовтій кімнаті" час замінено на простір. Двоє проживають відразу весь свій сюжет, пориваються назустріч одне одному розлучаючись, у барвах бажання й туги. "Так", тричі повторювана пара, що цілується в різнокольоровому пейзажі, пейзаж, чесно кажучи, малоймовірний у наших широтах, з бузковими пальмами й розсипом дрібних світил у підсвіченій зсередини траві, а зверху вартовими два повновиді "маскарони" (він їх малював цілими серіями, дуже смішних). У такому ландшафті або марити, або пурхати світляком.

Напевно, бути художником, справжнім художником, - одне з найтяжчих покарань, винесених богами. Голосій був чутким на межі можливого, за неповні п’ять років кілька разів міняв стиль, не лише тому, що перебував у пошуку, а й через сприйнятливість, у його сусідах по сквоту на вулиці Паризької комуни нечувану. Багато його картин квітнуть (саме це слово є відповідним) і мало не пахнуть, є майже графіка - чорно-білі полотна, схожі на стопкадри немислимих ситуацій. У "Матроському клубі" субтильні морячки танцюють при свічках під повільний патефон: тут є ще й мелодія, підходяща до балу сентиментальних фантомів. "Голова професора Доуеля", втілений літературний кошмар у двох частинах, а не байка радянського дитинства. "Хлопчик і дівчинка в ліжечках", невагомі, загублені серед переважаючого білого. "Острів" - лише світла смужка між небом, що темнішає, майже чорними пальмами й непроникним морем. "Сергій", чорна висока й страшна людина над жіночою зіщуленою - дівчачою? - фігуркою, обоє відбиваються в червоній підлозі. Тривога, жорстока й передгрозова. Її все більше в полотнах 1991-1992 років: з кожною картиною Олег ставав, здавалося, беззахиснішим, у полотно приходило все більше страхів. Таким є начебто іронічний, майже жартівливий "Пам’ятник мені" - не дуже вдалий, схожий на кольорове фото. Декілька людей зверху підглядають за постаментом з відчайдушною фігурою: краватка розвівається, руки в кишенях, але рука, яка це намалювала, наче скута й згадує щось уже зроблене. Так само і "Човен", що летить", і "Трійка", і огорнутий крижаною ніччю "Поцілунок" - формально довершені, наповнені рухом, але водночас застиглі в цій своїй чіткості, виконаності. І тут-таки - чудовий "Сон про ліс" - людина й кішка в ліжку, а ліжко невідомо як опинилося на дереві, й повітря в цій картині таке, наче справді бачиш сон літнього ранку.

Почавши описувати його картини, одну за одною, зупинитися важко.

Він часто малював сни й пальми: любив подорожувати. Тікав, не варто гадати, від чого. Дуже багато в ньому всього було, а посередині залишатися не вмів: або шторм, або розкішний полудень. Або постріл, або дзвінка, запаморочлива тиша. Точніше, не вмів тримати рівновагу, а світ йому не пасував; не відповідав. І зараз розповідають про Олега розумно, довірче, але якось невлад, чи то на відкритті виставки влаштують вульгарну дискотеку, бо досі незрозуміло, що ж зі всім цим робити, з усіма цими зайцями й слонами, кактусами й маскаронами, смертями й автопортретами. Із цим коричневим, охристим і блідо-блакитним, і білим, і яскраво-червоним, і жовтим, із цими запахами й мелодіями, із цим звуком кроків, що віддаляються, - при тому, що земля вже давно закінчилася.



Версія для друку



    {  Олег Тістол  }

Його пейзажі та натюрморти менш розгонисті, ніж роботи більшості представників південних росіян; крім того, вони і менш фігуративні. Це насамперед гра смачних кольорових плям, які грають одне з одним у композицію, міряються яскравістю та формою, вступають у геометричні відносини та асоціюються з природністю як такою: ось є геній місця, який породжує таке життя, - що має на увазі пікнік у діброві або дзижчання бджіл.















         
  Rambler's Top100