Відкриття - 21 квітня о 19.00
Тема виставки приваблює до використання саме швидких, репортажних форм зображення реальності, проте художники-учасники вибирають "повільні" жанри - живопис і скульптуру. Відмовляючись від сучасних форм художньої документації, автори звертаються до сталих традицій жанрового мистецтва як зображення повсякденного життя і побутових сцен. Однак нова серія картин Василя Цаголова "Блукаюча куля" не є кримінальною хронікою, а скульптурні інсталяції Максима Мамсикова "Шелф Плаза" не показують реальні офісні будні. Обидва проекти є імітацією соціальних досліджень, а самі твори - імітацією етюдів з натури.
Тема криміналу і насильства вже давно є присутньою у творчості Василя Цаголова. У серії "Блукаюча куля" кримінальний матеріал цікавий для художника тим, що він знаходиться поза зоною естетичного, і тому в масовій свідомості ближче усього до справжнього свідчення. Свої картини він представляє як максимально ефектні документи вигаданих подій. Бажання домогтися найбільшої видовищності диктує перенасиченість дії в сюжеті, а ескізна легкість виконання додає ефект документальності.
У новому проекті головним для Цаголова є власна режисура, створення "красивого" кадру. Коли Цаголов працює з камерою, його фільми і фотографії також завжди допускають "постановку". Видовищність його останніх робіт - це данина жанрові бойовика, що не може існувати без стрілянини, крові і фігури самого злочинця. Художник працює з уже сформованими екранно-міфічними стереотипами про бандитів, які, можливо, й насправді у "спектаклях насильства" не можуть не грати свої ритуальні ролі.
Якщо живопис Василя Цаголова можна порівнювати з кінофільмом, то останній проект Максима Мамсикова "Шелф Плаза" - скоріше з мультфільмом. Глиняні скульптури, виліплені в мультяшно-ліліпутському масштабі, організовані в багатофігурні мізансцени на полицях-поверхах імпровізованих "висотних будинків". У побудові "поетажних" сюжетів відчуваються не лише власні емпіричні спостереження автора, але і вплив екрану. Фігури безіменних учасників "виробничих" сцен і різноманітні деталі інтер'єра, розфарбовані акрилом, утворять об'ємні картини. Усе, що відбувається, начебто транслюється через камери спостереження.
Мамсиков уникає соціальної критики, але пародійність мимоволі виникає при тривимірній передачі навіть самої нецікавої в реальності "виробничої" сцени. Якщо відео- або фотозображення простої жанрової сцени ризикує одразу перетворитися в банальний рекламний образ, то композиціям Мамсикова це ніяк не загрожує. Такий "пластиліновий" спосіб відображення дійсності він вважає адекватним його власному ставленню до сучасної реальності.
Наталія Філоненко
