До середини нинішнього десятиліття Марат Гельман став найвідомішим галеристом Росії. Грамотний менеджер, вправний піарщик, знавець художньої кон'юнктури, Гельман каже, що в дев'яностих у Росії, щонайменше, третина вагомих культурних подій має до його галереї прямий стосунок. 1998 року Гельман усерйоз зайнявся Інтернетом. За два роки він став одним з центральних персонажів російської Мережі.

- Ваше перше знайомство з Інтернетом відбулося 1998 року, після закриття журналу "Пушкін"?

- Їх було кілька, перших знайомств. Спочатку Толя Левенчук - це було, здається, у 1995 році - зробив перший сайт галереї Гельмана. Я тоді абсолютно не розумів, навіщо це мені потрібно. Друге знайомство, це коли ми робили комітет із зустрічі третього Тисячоріччя, тоді ж ми зробили в комітеті раду Інтернету на чолі з Тьомою Лебедєвим. А потім уже було 17 серпня, вмер "Пушкін", а в мене гепнувся бізнес, який займав 70% мого часу - наша архітектурна майстерня. Тоді саме вона давала основний прибуток. І все це в один момент. Грошей не було. Утворився могутній вакуум часу. І тоді я для себе вирішив, що треба свідомо витратити час на Мережу. Два місяці я провів у Мережі, одночасно нарощуючи свій сайт, вивчав HTML - і другий сайт я вже сам робив. Ще до цього я, до речі, проґавив одну можливість ввійти до Мережі. У червні 1998 року Гліб Павловський запропонував робити інтернет-версію журналу "Пушкін". Я тоді не зрозумів, навіщо це потрібно, і відмовився. І Гліб став робити цей проект сам. У результаті з'явився "Російський Журнал", так що "Російський Журнал" - це "Пушкін" певною мірою.

- У чому концепція Вашого головного інтернет-проекту, порталу Guelman.ru?

- Це робоче місце арт-критика. Коли я закінчував Інститут Зв'язку, скажімо, тоді лише з'являлися такі поняття - робоче місце інженера-технолога. Усе структуровано, раціонально продумано для роботи. Звідси будь-якій людині, що цікавиться сучасним мистецтвом і розмовляє російською мовою, можна починати свою подорож Мережею. Власне кажучи, це була основна наша інтенція, коли ми починали сайт - зробити його зручним робочим місцем. Безумовно, зараз на сайті є речі, які ми калькували з Інтернету, але перекидали на культуру. Ось, скажімо, лістинг преси. У політиці їх безліч, у культурі - лише в нас. Інформаційне агентство Культура, яке опрацьовує пресу і дає повні тексти статей. Далі - мої обзори культурних ресурсів, огляди Макса Фрая мережної літератури, Куріцин і його обзори літератури в цілому. Зрозуміло, що ми працюємо з творчими людьми, з художниками, з літераторами, у них свої проекти, і якщо те, що вони роблять, нам симпатичне, то на нашому сайті можна бачити і розділи, які їм присвячені. Адже, крім цього, є ще проект Gif.ru, на якому ми намагаємося подати загальну картину художнього життя різних російських міст. На Guelman.ru ми розміщуємо лише те, що самі вибрали. На Gif.ru представлено культурне життя п'ятнадцяти міст. Там невдовзі має з'явитися розділ "Рунет", над яким працює Сергій Тетерін, тобто російський Інтернет буде розглядатися як окреме місто зі своїм культурним життям, зі своїми літераторами, художниками, вигаданими і реальними персонажами.

- Щодо мережного мистецтва існує думка, що нет-арту в площині образотворчого мистецтва взагалі не існує, що це безглуздий, перекручений веб-дизайн.

- Цього я зовсім не розумію, я підозрюю, що це теза Тьоми Лебедєва. Тьома мені нещодавно сказав, що він за те, аби розвивалося лише комерційне мистецтво. Річ у тім, що кожен художник, проте, як і кожен політик, адже він, як Наполеон, вважає, що те, що він робить, і є найважливішим, найголовнішим. І це нормально. З цим сперечатися не слід, треба кивати на це головою. Слід казати: "Так, у тебе краще за всіх виходить комерційний дизайн, так займайся цим, не займайся нет-артом". Адже художникові - в його прагненні робити актуальне, нове -набагато простіше шукати нове в нових технологіях. От Інтернет, нове середовище - поява інтерактивності, часу. Для художника це подія, він може з цим щось зробити. Нет-арт, безумовно, існує. І він провокує не лише художників, а взагалі творчих людей. Ось, наприклад, є рання робота Сашка Гагіна - "Чорний квадрат". Це, зрозуміло, картина Малевича, на якій кожен піксел цього самого квадрата містить посилання на ресурс тодішнього, не дуже великого російського Інтернету. Це, безумовно, нет-арт. Здавалося б - річ безглузда, а певна філософія в цьому є - хоча б у розумінні того, що в Мережі інше розуміння простору, що весь Інтернет може бути звужений до розмірів цього самого чорного квадрата. Зрозуміло, що є в нас уже класики нет-арта - Льоша Шульгін, Оля Ляліна, Андрій Велетнів, Намніяз Ашуратова, чиї роботи просто чудові. Андрій Велетнів і Намніяз Ашуратова - це, як відомо, взагалі одна людина, але два різних художники, із двома різними стратегіями. Тобто нет-арт існує, я думаю, що перший роман Лейбова - це теж цілком нет-арт, тобто це мистецтво, що використовує властивості Мережі. Властивості, яких немає поза Мережею.

- Ви зовсім недавно проводили на сайті аукціон, продавали Уорхола.

- Ні, не аукціон. Ми відкрили інтернет-магазин. І це триватиме. Там буде, здебільшого, продаватися графіка. Разом з галереєю Рона Фельдмана ми виставили Уорхола - один з аркушів вже продали. Наступного тижня буде Роберт Раушенберг, далі Ліхтенстайн, тобто ми хочемо, оскільки в нас непогані взаємини з колегами з Нью-Йорка - запропонувати російським заможним людям американське мистецтво. Один принт Уорхола продали за $15.600, це портрет Джаггера. Покупець анонімний, хоча насправді я припускаю, хто це, але формально це анонім.

- Для Вас такі акції виправдані?

- Поки що так. Хоча я вважаю, що весь художній ринок зараз на грані колапсу. Адже він побудований протягом тисячоліть на так званому культурному фетишизмі - коли є оригінал, який коштує мільйони, і є копія, що коштує копійки. А Інтернет, адже він виховав тип людей, для яких поняття оригіналу взагалі не існує. Шанувальники Пєлєвіна ніколи не будуть полювати за його рукописами. Тим паче, що насправді рукописів немає, а є дискетка, і сказати, що ось це - оригінальна дискетка, а це фальшива - абсурдно. Нова генерація споживачів культури, вона справді дуже активно цікавиться мистецтвом, але в них немає цього старого почуття, їм вкрай важко пояснити, чому копія гірше оригіналу. Адже мистецтво - це імідж, умовно кажучи. Тому цей ринок близький до завершення. Ще певний час він протримається, тому, що в усьому світі в нього вкладено мільярди доларів, а відтак здохне. І для нас така інтернет-активність, щодо продажу Уорхола зокрема, скажімо, - це не прагнення домогтися чогось на тому старому ринку, а скоріше, прагнення зайняти одне з перших місць тут, у Мережі, у той момент, коли виникне нова економіка культури.

- Тобто ви справді, як то кажуть, оптиміст Мережі, покладаєте на неї настільки великі надії?

- Так, я оптиміст. Узагалі, будь-яке технічне нововведення розділяло всіх на людей минулого і людей майбутнього. Коли з'явилися мікросхеми, я як інженер працював у НДІ в 1984 році, після інституту в Кишиневі. І в нас був завідувач відділу, який не вірив у мікросхеми. Він казав: "Ось лампа, я розумію - тут сітка, тут промені, я знаю, як це усе функціонує". І ось інститут розділився на два табори: ті, хто з лампами, і ті, хто з мікросхемами. Притому і там, і там були розумні і досвідчені люди. Але потім один з цих таборів, ті, що були з лампами, просто зникли. Інтернет розділив усіх ще більш очевидно. Я можу сказати, що в мене зараз є співробітники, які активно використовують Інтернет, і є ті, хто до нього ставиться скептично. Ті, хто нормально почуває себе в Мережі, вони в п'ять разів ефективніші. А якщо вони ефективніші, отже, у них більше вільного часу, який вони можуть якось творчо витрачати. Крім того, до кінця двадцятого століття сформувалося таке умовне співвідношення: особистість - корпорація - держава - світ. Отож, зараз поняття "корпорація" і "держава" зіщулюються, тому що тепер я сам собі корпорація. У мене зараз набагато більше хазяйство, ніж раніше, але в мене немає бухгалтера. Потреби в ньому немає. Все повністю автоматизовано, мені не потрібна корпорація, у мене навіть секретар автоматичний. Держава теж. Людина, хоч де б вона сиділа, може влаштуватися на роботу, яка вимагає різного рівня кваліфікації, у будь-яке місто, у будь-яку країну. Я впевнений, що невдовзі на нас чекає різке зменшення ролі держави в усім світі. А в Росії це буде процес, зрозуміло, особливо катастрофічний. У Росії це трапиться, коли старші покоління підуть на пенсію. Адже покоління моє і старше, зацікавлене в збереженні існуючого становища, ваше покоління - ні.

- Ваше тісне співробітництво з правими, зокрема, у Мережі, альянс із Кірієнком торік - це теж скоріше данина поколінню?

- Це абсолютно данина поколінню. Я, якщо говорити про мої переконання, лівий і завжди ним був. Художники, з якими я співпрацюю, - це, в основному, люди лівих переконань. Але в Росії зараз більш пріоритетніший розподіл "старе-нове", а не "ліве-праве". Так уже сталося, що наші ліві, та їх і як лівих слід ставити до лапок, це наші старі, а наші праві - це наші нові. Ймовірно, що я певний час намагався знайти тут паростки нових лівих, але цього майже немає. Я всіх помітних ліваків у Москві знаю, але тому що вони досить тривалий час прожили у повній ізоляції, вони перетворилися на секту. У них немає проекту. Вони не готові до розширення. Їм легше вважати, що Марат Гельман продався правим, ніж спробувати осмислити ситуацію і зробити якийсь проект. Ліві ідеї привабливі не лише для вашого покоління, для молодих людей, вони перспективні. Але в Росії немає лівої політики. А я займаюся насамперед мистецтвом, а не політикою. Я не готовий виконувати чужу роботу, і якщо з'явиться проект, цікавий лівий проект, то я готовий до співробітництва.

- А політологічне відчуття від Мережі. Є якийсь загальний вектор - правий чи лівий?

- Мережа - прекрасна ілюстрація саме тези про "нове - старе". Вона нова, а не стара. Зрозуміло, що є сайти і праві, і ліві. Але в Мережі є один однозначно лівий момент - ставлення до інтелектуальної власності, копірайт. Ми, до речі, плануємо великий проект проти копірайту. Я вважаю, що це зараз гальмуючий фактор. Раніш він, навпаки, провокував. Людина замість того, аби бути провідником ідеї, стає своєрідною пробкою, пробкою в пляшці. Є і моральний аспект, коли, скажімо, дев'яносто відсотків вартості ліків - це вартість патенту. Це просто жахливо, коли люди поділяються на тих, хто може вилікуватися, і тих, хто не може - все через гроші. Сьогодні копірайт - це ще і спосіб управління Росією. Зрозуміло, що ми відстаємо багато в чому. На Заході відкривають ліки, а в нас їх відкриють через півроку, і все буде нормально. Але це неможливо. Відкрив - не відкрив, це вже нікого не хвилює. Все, ти другий - плати бабки. Ми займемося цим незабаром. Адже у нас навіть люди, які крадуть софт, почуваються винними. Ми їм пояснимо, що це нормально. Мережа і сучасне авторське законодавство - це дві несумісні речі. І в Мережі немає поняття тираж, а весь копірайт побудований на тиражі.

- Тобто в склоці з "Блакитним салом" Сорокіна ви не на боці автора?

- Чому відразу "не на боці"? Я Володі пояснював тоді, що він не зовсім розумно поводиться. Адже тоді ніхто не заробляв в Мережі на "Блакитному салі" грошей. Просто Чернов його пропагував. Сорокіну не слід було лізти в цю ситуацію. Нехай Ad Marginem би займалося цим, нехай би лаялися заради піару. Але Сорокін тоді був у Японії, і, як на мене, просто не розібрався в цій ситуації. Йому видавець сказав, що треба захищати свої права, він і захищав. Тепер він цього, думаю, не став би робити.

- Але в цьому проекті проти копірайту ви, я думаю, збираєтеся виступити не проти авторів, на зразок Сорокіна?

- Ми хочемо скривдити тих, хто вже в минулому, але в кого, однак, великі можливості і на нас наїхати. Можу вже розповісти. Об'єктом стане Нікіта Михалков. Ми візьмемо один з його фільмів і повністю переозвучимо. Там не буде жодного нашого кадру, лише наш звуковий ряд. Фільм буде набагато кращим, набагато цікавішим. У нас є можливість його показати на ТВ, не лише в Росії.

- Ви уявляєте собі його подальшу реакцію?

- Ми хочемо цього! Річ в тім, що копірайт - це зараз єдиний стовп буржуазного суспільства, що не піддається заперечуванню. Всі вважають, що це добре. Щодо інших питань, боротьби, не бракує - соціальна несправедливість, пацифізм. Тільки авторське право здається незаперечним. Щодо неминучого скандалу, коли подаєш мессидж, слід спочатку привернути увагу. І Михалков своїм бурхливим гнівом нам увагу забезпечить.

- Я думаю, що прихильність до копірайту є у будь-якого автора, який відбувся. Стиль, якість, образ тут не мають значення. Ось, Тетяна Толстая, ясна річ, аніскільки не Михалков, проте, яро захищає.

- Так, але Тетяна Толстая - вона фігура перехідна. Вона й у минулому, і в майбутньому. Адже стилістично вона належить до нашого кола. А Михалков, він чужак.

- Ви зараз з ФЕПом співпрацюєте?

- Річ у тім, що я співвласник Фепа. У 1995 році, коли він створювався, він створювався разом з нами. На виборах ми разом працювали з Павловським, але зараз усе менше і менше. ФЕП дуже наближений до Адміністрації Президента, а я в роботі з владою неефективний. Я і тепер беру участь у рішеннях на рівні усього ФЕПа взагалі, але в конкретних проектах участі не беру. Я дещо стомився від політики, зараз більше займаюся мистецтвом.

- Ви можете сказати, що в російському Інтернеті є гарна арт-критика, чи як і раніше - офлайн поза конкуренцією?

- Щось таке було на сайті Центру сучасного мистецтва Сороса, але це якось досить швидко стихло. Річ в тім, що слово "Сорос" - це майже еквівалент "дай грошей". Якщо говорити про Пітер, то, звичайно, те, що робить Кононіхін, викликає велику повагу. Гарної арт-критики практично немає. "Кирило і Мефодій", вони передруковують арт-критику з різних місць, досить-таки непогану, але самі не пишуть.

- А журналістика як така? В офлайні, зрозуміло, є стиль радянської журналістики, який зараз менш затребуваний, є жовтизна, є глянець, є, нарешті, стиль "Комерсанта". Мережна журналістика вийшла з офлайнової традиції?

- Ні, я думаю, що це інша традиція, незалежна. Адже Мережа розвивалася дуже довго, будучи незалежної від офлайнової публіцистики. Люди, що не могли знайти себе з якихось причин поза Мережею, приходили в Мережу. Ситуація змінилася, я думаю, півтора-два роки тому, тоді, коли статус публікації на папері зрівнявся з публікацією в Інтернеті. Як на мене, то в Мережі інша мова. Більш іронічна, відверта, більш літературна. І особиста думка автора в Мережі доцільніша, ніж у паперовій журналістиці. Відтак, дуже вагомими є гіперпосилання, немає потреби, як у паперових статтях, розповідати всю передісторію.

- Є стійкий поділ на чотири покоління російського Інтернету - "технарі, гуманітарії, політики, бізнесмени". Однак частенько можна спостерігати очевидне вороже ставлення представників однієї генерації до іншої. Піонери з числа технарів, як інколи може здатися, ревнують, чи то неофітів-гуманітаріїв?

- Розумію. Я гадаю, це пов'язано, крім іншого, і з тим, що в Росії немає поняття істеблішменту. Як з мистецтвом: на Заході, якщо ти був актуальним художником десять років тому, то зараз ти визнаний, про тебе знають. У нас цього немає, і, актуальність 1994 не гарантує популярності у 2000 році. Так само і з Інтернетом. Цілком зрозуміла образа піонера, який все починав, але якого ніхто не знає.

- Є й інша думка, в офлайні, яка й досі поширена. Мережа - для невдах, для сектантів, кожен божевільний туди прагне і знаходить своїх "братів за розумом".

- Це - нісенітниця. Річ в тім, що коли я два роки тому просидів два місяці в Мережі, на це мої колеги дуже цікаво реагували - все, пропав Марат, почав займатися Інтернетом, пішов у маргіналію якусь, спілкується з дивакуватими людьми. Минув час, і зараз усі вони намагаються наздогнати паровоз. Адже мені тоді було 37 років, до цього мені завжди доводилося домагатися визнання в старшого покоління. Тепер, навпаки, я був найстаршим з усіх. Але й тут зрозуміло, треба якось було себе просувати. Те, що ти відомий галерейщик Марат Гельман, у Мережу не переноситься абсолютно. Бували навіть курйозні випадки. Ось, наприклад, я познайомився в Мережі з хлопцем, який зробив, як він сам написав, "найжахливіший сайт" - жахливий дизайн, загалом, цілеспрямований жах. І я йому написав, що непогана ідея - коли всі намагаються зробити найкращий сайт, робити найгірший. І підписався під листом. Він мені написав у відповідь, що, Марат, ви в Мережі - це всеодно, якби мені сказали, що Дід Мороз існує насправді. Отже, можна було зостатися таким Дідом Морозом - мало чого, ось є ще і такий сайт Марата Гельмана. А мені було цікаво стати одним з людей, які займаються цим на досить професійному рівні. І, як на мене, це мені вдалося.