Чим цікавий Марат Гельман? Напевно, не стільки всіма визнаними досягненнями - відомий колекціонер, галерист, помітна фігура в політичному PR, - скільки вмінням небанально ставитися до свого життя. Він багато разів починав з нуля і ставав професіоналом у кожній новій царині. Успішна самореалізація особистості у зовсім різних видах діяльності завжди привертає увагу і породжує питання: як йому це вдається?

Марат Гельман вважається однією з найнепередбачуваних особистостей російського артринку. Романтик у душі, електронник за освітою, бізнесмен в житті, він поєднує в собі "лід і пломінь", логіку і пристрасть. Його ідеї завжди епатажні. Його життя повне парадоксів. За свої сорок із хвостиком він ухитрився неодноразово, розвернувшися на 180 градусів, почати жити "з чистого аркуша".

Перше життя пройшло в Молдові. Там він мав професію танцюриста, з ансамблем народного танцю "Жок" їздив з гастролями в багато країн. І думав: "От воно, життя! Закордон!". Друге життя почалося з навчання в Інституті зв'язку в Москві, під час якого він працював у театрі робітником сцени і, намагаючись повторити досвід батька, драматурга Олександра Гельмана, писав п'єси, прозу. Третє життя, найважче, як він сам згадує, було до 1987 року: рутинна робота інженера-електронника, зарплата 200 карбованців (з якої ще треба було виплатити аліменти), і ніяких перспектив. Поки не з'явилися центри науково-технічної творчості молоді і кооперативи, де він заробив свої перші великі гроші - двадцять тисяч карбованців. На ці кошти він купив твори мистецтва.

Так з 1990 року почалося четверте життя - колекціонування, де він дуже процвітав. Зібрав одну з кращих колекцій сучасного російського мистецтва - 800 робіт і відкрив у Москві першу приватну галерею імені себе. "Колекціонуванню дуже швидко вчишся, - резюмує свій досвід Марат Гельман. - Тому що витрачаєш свої гроші і хочеш розуміти, на що їх витрачаєш. Інакше збереш те, що гроша ламаного не коштує. Так стаєш експертом в царині мистецтва". І він став експертом високого класу, завдяки чому галерея М. Гельмана лідирує в рейтингових списках за рівнем майстерності обраних художників, мистецтву організації виставок і комерційних результатів. У ній проходили виставки таких культових художників ХХ століття, як Йозеф Бойсаї, Енді Уорхол, а також знакового пострадянського художника Олега Кулика, Валерія Кошлякова, Арсена Савадова і багатьох інших, а річний обіг галереї доходив до півтора мільйонів доларів. У 2001 році Марат Гельман відкрив філію своєї галереї в Києві, що стало помітною подією в культурному житті столиці України. А з минулого року київська галерея Гельмана - самостійна структура, очолив яку відомий український художник Олександр Ройтбурд.

У п'ятому житті пан Гельман був визнаним професіоналом політичного PR, створивши разом із Глібом Павловським Фонд ефективної політики. Виявилися затребуваними його галерейний досвід спілкування з художниками й особливе сценарне мислення: "Експертів, що можуть аналізувати ситуацію, дуже багато, - говорить він. - А людей, що можуть вибудувати сюжет від однієї ситуації до іншої, побачити її зміни - мало. Часто ловиш себе на тому, що фактично пишеш п'єсу".

Шосте життя почалося зовсім недавно, коли Гельман став заступником генерального директора ГРТ. І поки невідомо, що за обрієм. Він прийняв цю пропозицію і займається медіабізнесом, тому що зараз йому цікава робота всередині команди, всередині структури. Цікава тим, що це "інша система відносин, а в мене є відчуття, що треба мінятися".

У принципі, Марат Гельман міняється весь час. Він не боїться втрачати і починати спочатку. Тому що здатний вчитися, здатний у будь-якій новій галузі стати "профі" високого класу. Допомагає йому в цьому, як він сам зізнається, інтуїція і частка здорового авантюризму. А ще тому, що вірить в удачу.

Категорії справедливості в мистецтві немає

"&": Марат, ви якось заявили, що Україна - це остання європейська країна, у якій немає артринку. Але ми, тобто Гельман і компанія, прийдемо, і ринок буде. Досить безапеляційне судження. І багато хто жадає пояснень, яким саме чином ви збираєтеся це зробити?

М. Г.: Це зовсім не значить, що ми прийдемо і всіх "построїмо". Це значить, що ми зможемо форсувати ситуацію. Для того щоб виник артринок, необхідно кілька умов. Частина з них в Україні існує. Якщо взяти останні 10 років, то російська художня сцена на чверть точно харчувалася українським мистецтвом. Художники, що народилися в Україні: Ілля Кабаков, Арсен Савадов, Боб Михайлов, Олександр Ройтбурд, зараз присутні на світовій і російській художній сцені абсолютно на рівних. Тому зрозуміло, що художники в Україні є.

"&": А чого немає?

М. Г.: Немає багато чого. І потрібно допомогти тут це створити. По-перше, художній ринок, особливо новий, не може існувати без зв'язку з міжнародним ринком, тому що на початку весь прибуток полягає в різниці цін. На світовому ринку і в Києві вони різні. Галерея Гельмана має зв'язки якщо не з усіма, то з половиною західних музеїв, що цікавляться східноєвропейським мистецтвом. Як тільки ситуація вирівняється, ми зможемо впливати на поєднання українського художнього ринку з московським, з європейським, з американським.

По-друге, це технології - ми знаємо "як". У мистецтві феномен зразка є утворюючим початком, тому що всі прагнуть бути кращими, ніхто не хоче бути гіршим. А коли ми приїхали до Києва, одразу побачили одну з головних помилок: в одній галереї одночасно виставляються і дуже гарні, і дуже погані художники. Так робити не можна. І це не ми придумали, так прийнято в усьому світі. Що таке галерея на художньому ринку? Це не посередник між покупцем і художником, а експертна інституція, гарант якості. Як тільки галерея починає постачати і погане, і гарне, вона перестає бути таким гарантом. І треба працювати над авторитетом, якому можна довіряти. По-третє, між бізнесом і мистецтвом існують специфічні відносини. Бізнес намагається в людях мистецтва знайти рівних собі партнерів: от ми такі великі, солідні, покажіть нам з тієї сторони таких же великих і солідних, з якими ми зможемо говорити на рівних. І в цьому сенсі мені набагато простіше спілкуватися з місцевою бізнеселітою і пропонувати їм серйозні проекти, аніж моїм колегам. Тому що я для них - рівний партнер з досвіду, з впливу, із забезпеченості.

"&": До речі, з приводу забезпеченості. Кількість грошей в Росії і в Україні - непорівнянна. І це буде впливати на ситуацію розвитку артринку в країні. Як взагалі за таких обставин можна в Києві використовувати досвід Москви?

М. Г.: Треба розуміти, що в Росії немає художнього ринку. У Москві - є. Розумієте, у такій величезній країні, як Росія, наявність десяти процвітаючих галерей - це просто смішно. У Росії пішли таким шляхом: якщо все не підняти, організуємо художній ринок у Москві. Усі цікаві художники переїхали до Москви. Гроші усі теж у Москві. Тому тут не можна говорити, що в Росії все успішне. В Україні через якийсь час ситуація може виявитися набагато успішнішою, тому що тут немає такої централізації: Київ і все... Харків сам по собі, Львів сам по собі, Одеса сама по собі. Це чудово. Мистецтво України дієздатне. Питання тільки в тому, щоб зробити його елементом державної політики. Як це зробила Америка після війни - свої цінності світові пред'являла за допомогою мистецтва. Треба щоб сучасне українське мистецтво стало міжнародною маркою. Поки ж в Україні є тільки бокс.

"&": Але існують ще відмінності в російській та українській ментальності. Припустимо, в Києві не можна так безпардонно епатувати і шокувати публіку. Це теж може перешкодити?

М. Г.: Людина мистецтва - завжди космополіт. І, власне кажучи, великі національні герої - це ті, хто просунув свою країну у світ, а не підкорився якимось її внутрішнім законам. Тому і в Москві, і в Києві ми декларуємо чітку міжнародну позицію. Нас цікавить те національне мистецтво, що може стати частиною інтернаціонального контексту.

"&": Добре. Тоді яких критеріїв потрібно дотримуватися художникові, щоб потрапити в інтернаціональний контекст?

М. Г.: Сучасному художникові необхідно знаходитися в чотирьох контекстах. По-перше, він має володіти сучасною візуальною мовою, по-друге, почувати себе в контексті історії світового мистецтва. По-третє, він має прагнути стати частиною сьогоднішнього світового контексту: усе, що робиться зараз в артсвіті, - це система координат, у якій художник шукає свою нішу. Тому що історія мистецтва організована як своєрідна бібліотека, де немає потреби в однакових книжках. Нехай навіть у різних обкладинках. Цінуються тільки книжки в одному екземплярі.

І четвертий контекст - особистісний, контекст власної творчості. Художник повинен мати, що сказати світові. У нього повинна бути або своя доля, або уміння проводити чужі долі через себе. І він не може повторюватися.

В артринку зараз дуже тверда конкуренція. Причому важливий не тільки талант, але і вік. Якщо художник молодий, то в нього є шанс пройти даний шлях. А якщо це літній геній із провінції, не підключений до перерахованих контекстів, то навіть у генія немає шансів. Тому що категорія справедливості, категорія демократії до мистецтва не має ніякого відношення. Художнє середовище не справедливе споконвічно. І з цим треба змиритися. Тут працюють інші правила.

"&": Виходить, продається ім'я, а не твір мистецтва, і можна професійно розкрутити не генія, а посередність, так само, як у шоу-бізнесі?

М. Г.: Це теж ілюзія. Культурна машина завжди працює надмірно. На кожному етапі відбувається віджим. Так, можна зробити шоу з дилетанта, можна зробити йому PR. Але на наступному етапі він усе одно відфільтрується. Судіть самі: у Москві - 5 тисяч художників (для порівняння, у Нью-Йорку - 100 тисяч). А ми знаємо тільки 50. Тому що мистецтво не живе в контексті PR. Воно живе в контексті слави і вічності. Це зовсім інші масштаби.

Довіра приносить дивіденди

"&": Коли ви відкривали в Москві свою першу приватну галерею, вчитися не було в кого. Відкіля прийшла впевненість, що вийде, що ви не розоритеся?

М. Г.: Насправді історія питання дуже смішна. Мене умовив відкрити галерею Льоня Бажанов. Для нас він був авторитетом, їздив за кордон, у нього були гарні контакти за кордоном. І він говорить: "Тобі треба відкрити галерею, а я допоможу знайти "інтуру" тощо". Тобто галерею я відкрив, виходячи саме з того, що мені допоможуть. Потім з'ясувалося, що усе треба робити самому. І спрацювала енергія нерозуміння. Інтуїтивно було зроблено кілька правильних кроків. Це був 1990 рік - час, коли не тільки в мистецтві величезна кількість організацій відкривалися і закривалися, з'являлися і зникали, договори укладали і розривалися. Москва була заповнена нашими колишніми співвітчизниками, що приїжджали, щоб заробити будь-якими шляхами. В усій цій "непонятці" художник і колекціонер знаходилися в страху: вони думали не про роботи, а про те, що їх завтра обдурять. І раптом з'являється галерея, названа ім'ям конкретної людини, і зрозуміло, що якщо ти прийдеш туди через місяць, то тобі не скажуть: "У нас зараз інший директор і ваш договір з колишнім директором недійсний". Виявилося, у той неясний час головним був фактор довіри. Тому прийшов успіх. Ще зіграв свою роль фактор домірності місця і дії. Галерея починалася у великій квартирі. Західні колекціонери пізнавали в цьому європейську ситуацію - в Європі маленькі галереї. А в нас тоді створювали величезні структури при величезних залах. Іноземці розуміли, що з економічної точки зору така структура не може існувати як норма. Тому в моїй галереї вони знайшли маленький елемент збігу з тим, до чого вони звикли у себе вдома, де вони звикли купувати твори мистецтва.

І звичайно, допомогла моя любов до мистецтва. Я ж не був професіоналом, коли відкрив галерею, тому не ставився до предмета своєї справи відсторонено. Я запально усі вільні гроші вкладав у мистецтво. Вони бачили, що я сам це купую. Це теж працювало на довіру.

"&": Ви, до речі, створили музей своєї колекції, адже зібрано понад 800 експонатів? Або ця ідея ще висить у повітрі?

М. Г.: Сьогодні в мене немає планів створювати свій музей. Історія показує, що люди, що збирають колекції, і люди, що створюють музеї, повинні бути різними за психотипами. Музейщик не має бути пристрасним. Тому я для себе обрав стратегію дарувальника. 80 робіт я вже подарував Російському музею. І там буде окремий зал Марата Гельмана. Зараз веду переговори в Києві з одним з найбільших ваших бізнесменів про створення ним Музею сучасного мистецтва. І якщо цей музей буде створений, я готовий подарувати частину моєї колекції. Веду переговори з Третьяковкою, якщо вони будуть дотримувати визначені умови, я і їм подарую. Для мене така ситуація набагато комфортніша, ніж сказати: "Я створюю музей!", а потім з'ясувати, що твоєї колекції для музею недостатньо. Моя колекція охоплює десятиліття - 90-і роки представлені дуже повно. А те, що після або до... До - це те, що я випадковим чином збирав. Після - це після того, як я практично перестав займатися мистецтвом. А в музеї має бути більш широке охоплення. Тому для створення музею я - погана кандидатура, а в позиції дарувальника я, навпаки, дуже привабливий.

Гроші зберігають минуле

"&": Марат, чому перші великі зароблені гроші ви стали вкладати в колекціонування картин, а не в квартири, будинки, машини, як це робила більшість розбагатілих?

М. Г.: У мене довго був такий рівень зарплати в НДІ, що я і не мріяв ані про квартиру, ані про машину. І коли відбувся дуже різкий перехід: одержував 200 карбованців, і раптом став заробляти в 100 разів більше, то споживчі стандарти не встигли змінитися за короткий час. Ті великі гроші для мене ще не були ні машиною, ні квартирою. До того ж треба мати на увазі, який це був період - 1987 рік - авантюрний час, ми тільки починали про щось дізнаватися, уперше з'явилася можливість не працювати десь офіційно.

І може бути, я інтуїтивно відчув, що придбання квартири - це витрата грошей, а придбання творів мистецтва - вкладення грошей з надією на фантастичні прибутки в майбутньому. А для людини мого складу дуже важливе уміння легко відмовлятися від завойованого. Тому я це зробив легко, чим довів до істерики свою маму, що зібрала сімейну раду, щоб пояснити синові, що гроші дістаються з працею. Але свої перші 20 тисяч я дуже вдало вклав.

"&": У ті часи у вас було оригінальне ставлення до грошей. Зараз щось змінилося?

М. Г.: Я дуже ціную гроші. Але не за те, що на них можна щось купити. Для мене головне у ставленні до грошей полягає в тому, що з їхньою допомогою на тебе можуть працювати інші люди.

"&": Тобто ви - капіталіст?

М. Г.: Можна і так сказати. Я зараз більше займаюся медіабізнесом, але при цьому продовжують працювати обидві мої галереї. І працюють на Марата Гельмана. За допомогою грошей можна не кидати минуле. І це - щастя.

Але, звичайно, я і комфорт дуже ціную, і гарну кухню. Справа в тому, що все ж таки я захопив важкий період безгрішшя і взагалі тієї радянської туги, коли на моїх очах через грошові проблеми в людей валилися родини. Я півроку жив з батьками першої дружини, тому що ніде було жити. Через це і розпався наш шлюб. Тому можна сказати, що мене не стільки радують гроші, скільки пригнічує їхня відсутність. Зараз обіг моєї галереї складає півтора мільйона доларів. Це дозволяє бути економічно незалежним, що, безсумнівно, дуже приємно.

Політики і художники - близнюки-брати

"&": Якщо мистецтво, за вашим же висловленням, самокоштовне і не треба пояснювати, чому ти цим займаєшся, то чим вас залучила політика і PR-технології?

М. Г.: Тут, безумовно, головний інтерес - комерційний. Інше питання, що я ніколи не займався тим, що мені нецікаво. А це було цікаве. І ми з Глібом Павловським у 1995 році організували Фонд ефективної політики. Я займався візуальним простором, а він - текстовим. Але потім з'ясувалося, що є набагато більш цікаві речі, ніж просто робити відеоролики і плакати. Це - комунікативна сфера. Політик не може, не вміє, а іноді і не хоче вибудовувати відносини з творчими людьми. Тому що він звик комфортно себе почувати в системі або своїх підлеглих, або своїх послідовників. Іншими словами, це або люди, яким він платить гроші, або ті, кому він подобається. А творчі люди, по-перше, ніколи нічиїми послідовниками не бувають, крім самих себе. По-друге, не ходять на роботу, частіше вони - вільні художники. Творчі особистості випадають із системи "виконавець-підлеглий". І в них немає спільної мови з політиками. А під час передвиборних кампаній політики мають потребу у творчих людях. Від художника, дизайнера, журналіста, рекламника багато в чому залежить успіх політика на виборах. І мій галерейний досвід роботи з художниками, уміння вибудувати ефективну роботу з людьми некерованими виявилися тут затребуваними. Я став, можна сказати, "інтерфейсом" між політиками і творчими людьми, практично перекладачем з мови чиновника і політика на мову творчої людини. І з'ясувалося, що фігура політика і фігура художника багато в чому збігаються.

"&": Невже? А часто складається враження, що це люди з різних планет...

М. Г.: Як виявилося, вони дуже схожі. І ті, й інші - егоцентрики, ставлять себе в центр світу, просувають себе. Політик і художник - це визначений менталітет і тип волі. Потрібна визначена міра неосудності, щоб вважати себе центром світу.

Я став займатися політичним PR ще і тому, що цікаво мати справу з дійсністю, на яку можна впливати. Звичайно, коли ти смертний, ти задаєшся питанням, що має сенс робити, а що ні? А в мистецтві ти стаєш на позиції творця і вічності. Тому ідеш від цього чисто людського питання.

"&": Ви швидко прийняли пропозицію стати заступником генерального директора ГРТ. Чому?

М. Г.: Так, я справді думав не довго. Тому що я вірю в удачу, вірю у випадок. І вважаю, що тими випадками, що пропонує тобі життя, треба обов'язково скористатися. Зараз мені цікава спільна робота з Костянтином Ернстом і Сашком Любимовим. До того ж ми давно знайомі. З Костянтином - з 1995 року, він тоді видавав журнал "Матадор" і дуже цікавився моєю галереєю. Із Сашком у нас були ділові відносини. Ми познайомилися під час Путінської кампанії в 1999 році, я керував творчим відділом, а він займався реалізацією медіапроектів.

"&": І все ж таки перейти у чиновники вільній людині... Це вимагає певної перебудови світогляду, чи не так?

М. Г.: Річ у тім, що я людина, яка все завжди робила сама. Усе, що я маю, це те, що я сам собі зробив. І я завжди працював на це один. Тепер у мене є відчуття, що треба мінятися. У тому, чого ти досяг самостійно, видно якусь межу. І зараз мені цікава робота всередині команди. Коли ти всередині структури, це зовсім інший адреналін. ГРТ - величезна впливова корпорація, де є рада директорів, куди ти йдеш менеджером. Це інше відчуття. Якийсь виклик, зміна у твоєму житті. За великим рахунком, якийсь іспит, що, напевно, треба скласти. І потім я вперше за все своє життя опинився на посаді. Тепер якісь блага я одержую не тому, що я це заслужив, а тому, що мені це покладено. І це теж цікаво.

"&": Яка ваша роль у цій команді?

М. Г.: У нас три системи взаємин: система відповідальності - це аналітична дирекція, дирекція інформаційного мовлення, Україна та інші регіони. Система компетентності - це просування, відносини з владою, PR. Я там нічим не керую, тільки допомагаю. Просто масштаби перемінилися. Ну а "член команди" - це все, що стосується загальних питань, конкуренція з іншими каналами, зовнішні проекти, нові способи заробляння грошей.

Територія особистого

"&": Марат, ви часто змінювали своє життя на 180 градусів, починали з нуля нову справу і домагалися в ній успіху. Яким чином у вас це виходить? Тому що у вас сценарне мислення, може, ви придумуєте і сценарій свого життя?

М. Г.: Думаю, що я людина не однієї долі. З юності я всім захоплювався, був пристрасним. І ця пристрасність допомагає. Тому що з таким ставленням ти в три рази більше працюєш. Я жодної виставки не зробив з суто комерційного інтересу. І ніколи не проектував своє життя. Сценарне мислення, звичайно, є, від тата передалося, драматурга Олександра Гельмана. Є відчуття дійсного часу як усього лише моменту між вчорашньою і завтрашньою митями. Я занадто часто бачив, як усе змінюється, перевертається нагору дном. Може, я схильний до авантюр у гарному змісті слова. У тому плані, що сьогоднішній день - це перша сторінка п'єси й все ще попереду. Але зараз мені 41 рік, подивимося, можливо, це вже остання зміна в долі.

Ще мені допомагало вміння навчатися. Бували ситуації, коли, ввійшовши в нове середовище, я вже через місяць почував себе в ньому більш ніж комфортно. Але взагалі ж я все життя спостерігаю величезну різницю між планованими зусиллями і результатом. Не тільки в себе, але й в інших. Буває, людина домоглася багато чого, але якась стихія усе скасовує. Тому, думаю, що мені таланить вдача. Чи то я долю не зраджував, чи то вона мене не зраджувала. Але поки я вважаю, що удача в житті - це головне.

"&": І все ж таки, ким ви себе більше відчуваєте - галеристом, колекціонером, фахівцем PR, бізнесменом? Ми ще не торкнулися таких граней, як журналістика, літературна діяльність...

М. Г.: Із книгою поки затримка. Її написано, але треба переписувати. Тому що вийшов навчальний посібник, а не чтиво. Але це заняття я не вважаю своєю професією. Просто, по-моєму, у наше інформаційне століття культурна людина повинна вміти писати і бути при цьому досить цікавою. Але я пишу, тільки якщо просять або дуже потрібно. А ким я себе відчуваю - це найцікавіше запитання. Досить довго я докладав усі зусилля, щоб моє ім'я і діяльність сприймалися у спайці "галерист-Гельман". Це як у відомих спайках - "поет-Пушкін", "фрукт-яблуко" і тощо. Але вже з 1995 року почав займатися руйнуванням такого сполучення. Тому що я себе відчув людиною 21 століття, що намагається піти від професійної ідентичності. Але важливо інше - у мене є якесь бачення світу, і я постійно намагаюся впровадити його в інших людей. А цей процес ніколи не може закінчитися.

"&": Наскільки ваш публічний вигляд розходиться з вашим сьогоденням?

М. Г.: Розходиться, звичайно. Насправді я набагато відкритіша людина, ніж здається. Буваю немудрим і наївним. Помилки створюваного образу складаються з помилок інших людей, особливо журналістів, що намагаються відгадати усі твої мотиви. А зона мотивів нікому не відома, крім самого тебе. Можу привести такий приклад: припустимо, колекцію я став збирати тільки тому, що мені потрібно було мати щось, що можна продати, якщо буду емігрувати з Молдови в Москву. Ну і що? Яке це має значення тепер? Головне, що колекціонування вийшло. І взагалі, дуже багато фундаментальних речей було зроблено не зрозуміло з яких мотивів.

"&": Що вам ще подобається, чим захоплюєтеся?

М. Г.: Мені здається, що я живу при комунізмі. Окремо роботи і окремо життя нема. Вільного часу і робочого окремо теж немає. Тобто весь вільний час є робочим, і навпаки. Якщо говорити про родину, як вже точно про зону особистого, то у мене два сини 20 і 19 років і 5 місяців тому народилася донька. І це - єдина моя територія зовсім особистого.