Марат Гельман - це вже не людина, а міф. Образ заслонив людину. Хто він? Галерист? Політтехнолог? Людина мистецтва або логічна машина, яка вміє добиватися перемоги на виборах для своїх клієнтів? У цьому році Марата Гельмана все частіше бачать у Києві. Що він робить в Україні? Займається організацією виставок і перформансів або, як вважає багато політичних журналістів, - теперішньою виборчою кампанією? І чи не є Марат Гельман "таємною зброєю Кремля?" Про все це краще за всіх знає, звичайно ж, одна людина - сам Марат Гельман. Ось з ним ми і вирішили про все це поговорити, щоб розставити точки над "i".

З досьє "ФАКТОВ"

Гельман Марат Олександрович народився 1960 року у Кишиневі. 1983 року закінчив Московський інститут зв'язку. З 1988 року колекціонує твори сучасного мистецтва і організовує виставки. 1990 року заснував одну з перших приватних галерей Москви, названу просто "Галерея Гельмана". Співзасновник "Фонду ефективної політики", співзасновник видавництва ГІФ. Голова Асоціації Незалежних Кураторів, керівник інтернет-гільдії медіа-союзу. Власник, оглядач і ідеолог проектів Guelman.ru і Gif.ru.

"Мої перші художні проекти були пов'язані саме з Україною"

- Марате Олександровичу, про вас в Україні ходить багато чуток. Ваша часта поява тут викликає багато запитань. Нашим читачам було б цікаво дізнатися, що відбувається насправді. Тому хочу спитати вас прямо: Марате Олександровичу, хто ви?

- Відповідаю: я - галерист Гельман. Так я себе одного разу визначив, однозначно і просто, і відтоді нічого не змінилося. Я колекціоную твори сучасного мистецтва, працюю з художниками, допомагаю їм. Бо художник - людина, взагалі-то, беззахисна. Я б сказав, що художник - це людина без шкіри, яка особливо гостро відчуває реальність. Він, власне, тільки тому і може бути художником. І щоб він зміг справити який-небудь вплив на суспільство, треба створити йому умови для цього. Ось цим я і займаюсь.

- І в Києві теж?

- І в Києві теж. Я відкрив тут свою галерею - неподалік від Майдану Незалежності, на Костьольній, 11. Запрошую туди всіх бажаючих, всіх, хто цікавиться сучасним мистецтвом. Я намагаюсь регулярно проводити там виставки, представляти російських і українських художників.

- А чому саме Київ?

- Мої перші художні проекти були пов'язані саме з Україною. Це було ще за часів перебудови, коли сама ідея чиєїсь особистої галереї, взагалі того, що хтось може сам, особисто займатися організацією якоїсь художньої діяльності, здавалася дикою. Я взяв найяскравіших українських художників і представив їх у Москві. Це виявилось значною культурною подією - у Москві, з її егоцентризмом, сам факт того, що в Україні йде інтенсивне художнє життя, був майже шоковим. Потім ця виставка і представлені на ній художники завоювали весь світ. Це Савадов і Сенченко, Ройтбурд, Олег Голосій і Сашко Гнилицький, Василь Цаголов. Так що не можна сказати, що я раптом от так узяв і з'явився у Києві - я просто сюди повернувся.

- І як довго ви маєте намір тут пробути?

- Як мінімум, до кінця цього року. Це ж Рік України в Росії. Але якщо вдасться зробити, щоб моя галерея у Києві не потребувала великих витрат або навіть позначила перспективу прибутків, - то назавжди.

"Не можна ставитися абсолютно всерйоз до тієї реальності, яка тебе оточує. Це може погано закінчитися"

- В Україні, здається, уже всі знають, що ви не тільки галерист, але ще і політтехнолог. Як вам це вдається поєднувати? І взагалі - що первинне, а що другорядне у цьому дивному сполученні професій?

- Воно не таке вже дивне, яким може здатися на перший погляд. Між тим та іншим багато спільного. Те й інше потребує сценарного мислення, вміння бачити сьогоднішній день не як щось застигле, а як рух, як перехідний момент. Не можна ставитися абсолютно серйозно до тієї реальності, яка тебе оточує. Це може погано скінчитися. По-друге, це уміння вибудовувати комунікацію з творчими людьми. Щось свіже, оригінальне, що приносить успіх можуть придумати тільки вони. А політик у своєму звичному житті звик спілкуватися з людьми двох типів: або чиновниками, які йому підпорядковуються за зарплату, або своїми прибічниками, яким він і так подобається. Творчі ж люди, по-перше, не люблять служити, а по-друге, не є нічиїми прибічниками, крім самих себе. З ними треба вибудовувати комунікацію якось по-іншому, невідомим для політиків чином. Тому мій досвід галеристської роботи, уміння вибудувати бізнес з некерованих людей, виявився унікальним і затребуваним.

До речі, от вам такий приклад: великий фламандський художник Пітер Пауль Рубенс, уже будучи знаменитим художником, раптом несподівано зайнявся дипломатією. Намагався примирити європейські держави. І коли він приїхав до Мадрида і зустрівся там з королем Філіпом IV, король став казати йому компліменти з приводу того, що він дуже талановитий дипломат. На що Рубенс відповів: "Ви знаєте, я взагалі-то художник, і дипломатією я бавлюся".

- Чи правда, що вас називають "таємною зброєю Кремля"?

- Називають. Але я приватна особа. Хтось із журналістів під час моєї роботи на губернаторських виборах у Нижньому Новгороді запустив цю формулу. У Кремля вистачає зброї і крім мене.

- У чому ж, на ваш погляд, різниця між виборами у Росії і в Україні?

- У Росії люди взагалі менше цікавляться політикою і практично тільки зараз почали хоч якось цікавитися ідеологією (за винятком комуністів). В Україні все по-іншому. 19 відсотків вважають себе прибічниками соціал-демократії, 13 - екологічної ідеології, 10 відсотків - націонал-демократичної.

"Якщо Путін хоче бути першим європейським президентом Росії, то він має реорганізувати партію влади"

- Останніми тижнями у російських ЗМІ активно обговорюється делікатне питання про те, що начебто у Кремлі збираються створювати соціал-демократичну "партію влади". Були публікації у "Независимой газете", "Комсомолке", репортери "Московского комсомольца" знайшли інформацію з кремлівської адміністрації, що це, начебто, дійсно так...

- Це дійсно так. Є проект на базі "Единого отечества", фракції "народний депутат" плюс Горбачовці створити партію європейського зразка. Є прибічники цього проекту, є противники. Сама ця дискусія - свідчення того, що проблема назріла. Путін виграє наступні вибори і без партії, але якщо він хоче (а він хоче) бути першим європейським президентом Росії, то має реорганізувати партію влади, як останній пострадянський рудимент. Поки "партія влади" - це всього лише армія чиновників. Звичайно, вона дисциплінована і спроможна діяти за наказом як єдине ціле. Але це ще не партія. Для партії потрібна ідеологія. У чиновників ідеології просто нема. Чиновник - це людина, яка виконує накази влади. У цьому сенс його діяльності.

- Чи можливо, щоб Путін очолив таку партію?

- Судячи з того, що Путін робить, його погляди дуже близькі до класичної соціал-демократії. Так що і цього виключити не можна, хоча в Росії не прийнято, щоб президент належав до якоїсь партії. Все буде залежати від того - з якою програмою він вирішить обиратися на другий термін.

- А що ви, як політтехнолог, сказали б про перспективи соціал-демократії в Україні і Росії?

- В обох наших країнах це дуже перспективне ідеологічне спрямування. Для пострадянського простору - це взагалі оптимальна ідеологія. По-перше, ліва ідеологія себе вичерпала. Комуністи у чистому вигляді, такі, як російські анпілівці або тутешня КПРС, - це політичні маргінали, у них нема ніяких шансів. КПРФ Зюганова і КПУ Симоненка - вже давно готові до компромісу і тримаються не на ідеології, а на звичці. Праволіберальна ідеологія дуже скомпрометована невдалими ринковими реформами. Принаймні в Росії. Крім того, в Росії і в Україні звикли до державного патерналізму, до того, що держава про людей турбується, у всьому їм допомагає. На Заході така держава називається соціальною, і вона давно побудована соціал-демократами у Швеції, Німеччині і багатьох інших країнах. А праві ліберали соціальної держави не визнають - з їхньої точки зору, людина має вміти потурбуватися про себе сама. Так що фактично, крім середньої путі соціал-демократії, ніякої іншої просто не прослідковується ані для Росії, ані для України.

- А які шанси партії вашого друга Віктора Медведчука СДПУ(О) на нинішніх виборах?

- Я не хотів би давати прогнози. Першого квітня про все дізнаємося.