Марат Гельман

"Мій перший великий успіх був пов’язаний із українським мистецтвом" Дмитро Десятерик, День, N 189 18.10.2001

Гельман - особистість настільки ж суперечлива, наскільки й символічна. Поміж сучасних художників і критиків Москви, так само як і інших великих центрів СНД, можна зібрати однакову кількість думок як "за", так і "проти" того, що він робить. Одним із перших у СРСР налагодивши своєрідний виставковий конвеєр для творів актуального мистецтва, Гельман став широковідомий, також і за кордоном, як своєрідний авторитет сучасного арт-бізнесу, а галерея Гельмана відповідно - як місце відкриття нових нонконформістських обдаровань. Сьогодні, навіть за відносного благополуччя та конкурентоспроможності сучасного мистецтва в Москві, практично всі почини Гельмана - чи були то нові вернісажі, інтерактивні й віртуальні проекти, діяльність на громадському терені - мають значний резонанс. Перебування Марата Олександровича в Києві було чудовою нагодою поставити йому кілька запитань, якою "День" постарався скористатися.

- Як ви стали тим, ким стали?

- У мене кілька доль. Закінчив технічний вуз в основному для того, щоб не йти в армію, але при цьому завжди цікавився мистецтвом, у студентські роки працював у театрах, адже батько - драматург... 1985 року, тільки-но перестали засуджувати за дармоїдство, я пішов із державної служби. Коли з’явилися перші гроші, одразу почав збирати колекцію, допомагав художникам організовувати виставки. Перший великий успіх був пов’язаний із українським мистецтвом: виставка "Південноросійська хвиля" заявила вільну генерацію художників. Південноросійські, тому що в них була інша якість - особлива привітність, реабілітація живопису на противагу московській концептуальній школі, яка була тоді мейнстримом. Із цією виставкою по світу їздив, а 1990 року відкрив галерею.

- Наскільки над вами тяжів авторитет батька?

- Із 13 до 18 років намагався писати, і це дуже пригнічувало, було головною життєвою проблемою. Він, людина іронічна, підсміювався над моїми спробами. Навіть якщо комусь подобалося, бралися публікувати, він казав: "...вони всяку нісенітницю публікують, ось і твою взяли". Завжди мене провокував у цьому сенсі. Коли я відкривав галерею, казав: "Навіщо тобі галерея, є Спілка художників, там люди професійно займаються виставками, а ти?" Коли галерея стала успішною і я запровадив при ній видавництво, він казав: "Навіщо тобі це, є стільки професійних видавців, у тебе і в галереї виходить". Ось такі були у нас взаємини.

- Перевіряв він вас...

- Так, провокував. У мене вже два сини - 18 і 19 років, і я також критично ставлюся до них, - по-моєму, це найліпший спосіб керувати амбіціями.

- Як нині бути галеристом?

- У Росії це особлива робота. Якщо в моїх колег у Європі й Америці головне завдання - переконати, що художники, яких вони виставляють, ліпші, за які тих художників, яких виставляють інші, то в Росії галерист - це людина, яка має пояснити, що таке взагалі мистецтво, навіщо його збирати, чому сучасне мистецтво таке несхоже на те, що клієнти бачили в підручниках, у дитинстві. Також галерист - це посередник між творчою людиною та бізнесом, він адаптує художника до реального життя й реальне життя до мистецтва. Нарешті, Росія - країна, яка завжди прагне в минуле. Коли запитуєш: "Яке ви хочете майбутнє?" - то більшість називає один із варіантів минулого. Демократи знову хочуть перебудову, комуністи - 30-річне минуле, а монархісти - 100-річне минуле, проте всі дивляться назад. Сучасне мистецтво - чи не єдина сфера життя, запрограмована на пошуки нового. Тому важлива соціальна роль галереї - в країні, яка прагне в минуле, зберігати аудиторію, готову йти в майбутнє. Плюс небанальне завданнячко - заробляти гроші для себе й художника.

- Одним словом - невдячна роль. Тертя з художниками часто буває?

- У нас у галереї є для співробітників табличка: "Художник завжди правий", - в тому сенсі, що художник - Божа людина, і навіть якщо він неправий, суспільство буде на його боці. Коли підписуємо ексклюзивні контракти, а художники їх порушують, ми дивимося на це поблажливо. Тобто підписуючи такий контракт, ми знаємо, що художник його порушуватиме, і треба ставитися до цього не як до юридичної сили. Однак конфліктів останніми роками немає. Нині художники, з якими ми працюємо, - це ті, кого ми зробили свого часу. Коли ж це молоді, то вони щасливі, що потрапили в цю галерею, і намагаються дуже коректно дотримуватися всіх умов.

- Як, по-вашому, виглядає сьогоднішнє українське арт-середовище?

- Я тільки-но починаю знайомитися з ним. Історично склалося так, що ми постійно працювали з українцями. Працювали з Олегом Голосієм, загиблим, із Гнилицьким, із Ройтбурдом, з Арсеном Савадовим - одним із найкращих художників не тільки у вашій країні, але й на всьому пострадянському просторі, з Олегом Тістолом, із Бобом Михайловим і Пашею Маковим із Харкова. Принаймні українці, котрі у світі відомі, в основному проходили через галерею Гельмана. А що ж до молодого покоління, - побачимо.

- Зупинімося на сумніших реаліях. Ви, наскільки мені відомо, брали участь у комісії, коли в Москві будувалися ті церетелівські шедеври. Як, виходячи з вашого досвіду, виглядає те, що спорудили нещодавно у нас у Києві?

- Ми здіймали великий "рейвах", але, на жаль, комісія з’явилася вже тоді, коли все було побудовано. Я абсолютно впевнений, що частину з "доробку" Лужкова, коли він піде, все-таки приберуть. Однак Манежну площу вже не повернути, вона непоправно зіпсована, а це злочин проти історичного вигляду міста. На жаль, у Москві відносини мистецтва та влади будуються за принципом фаворитизму, як у середньовіччі, тобто існує придворний художник, а якщо він придворний, то художником є фактично сам мер. І це призводить, певна річ, до жахливих речей. Узагалі, погано, коли смак чиновника хоч якось впливає на те, що будується в місті. Тут у вас, як я зрозумів, придворних художників начебто немає, але громадськість від прийняття рішень була просто дистанційована. Будь-якому студенту-архітектору видно, наскільки недоладно-непропорційна ця ваша вежа з пані... Просто біда. У них є завжди, звичайно, одна і та ж відповідь: мовляв, народу подобається, але народу насправді все одно. Якби було гарно, народу також подобалося б. І, з погляду історії - це не відповідь. Сьогодні народові подобається, завтра ні. Є вигляд міста, нищити його не варто. У Москві ми домоглися того, що чиновники проявляють свої смаки не в центрі міста. Є околиці, от якщо вам треба на когось витратити гроші, там, будь ласка, експериментуйте, крадіть, якщо так уже треба красти. Але місто не губіть.

- Вам, дійсно, вдалося...

- Я думаю, просто у нас процес розпочався раніше. Тут також знайдеться хтось. Я багато спілкувався з корінними жителями Києва - вони вражені цією ситуацією.

- Над якими проектами ви нині працюєте?

- Ми здійснюємо два проекти. Перший називається "Чечня". Він не про Чечню, а про біль у мистецтві. У своїй діяльності постійно стикаєшся зі стереотипами, яким має бути мистецтво. Але художник не зобов’язаний чогось навчати. Мистецтво - то не ліки, а біль, не обов’язково воно має бути добрим або красивим. "Чечня" - роботи, пов’язані із трагедією. Там будуть дуже жорсткі речі. Інший проект - "У бік Заходу". Існує поняття вестернізації. Це, скоріше, образ заходу, який увесь час існує в Росії, де дуже багато людей не бачать реальної Європи. Відповідно, "У бік заходу" - спроба показати таку вестернізацію в російському мистецтві. Хочемо також протягом сезону здійснити кілька проектів у Києві, щоб позначити свою присутність у вашій столиці.

- За яким принципом ви добираєте художників?

- Людина має бути в чотирьох контекстах. Перший - історія мистецтва. Їй потрібно пам’ятати, що до неї вже було створено мільйони творів мистецтва і що мають бути якісь засади для того, щоб до цих мільйонів додався ще один витвір. Друге - вона має бути в контексті "тут і зараз". Сьогодні художнє середовище - це могутній комунікативний процес, у якому треба володіти сучасними мовами. Для мене також важливо, коли робота актуальна, чітко фіксує час, в який її створено. І четверте - майстер має тримати рамку власної творчості, з одного боку, не повторюватися, із другого - бути пізнаваним, розвиватися, свою творчість вибудовувати як певну стратегію. Зверху - талант, бажання й уміння багато працювати, і тоді такий художник напевно потрапить у галерею, ми з ним будемо співпрацювати.

- Що таке арт-ринок на сьогодні?

- У всьому світі нині відбувається потужний злам цієї машини. Арт-ринок - це величезна піраміда, закладена кілька тисяч років тому, вона тримається на понятті культурного фетишизму. Усередині людської культури закладено переконання, що оригінал коштує багато, а копія не коштує нічого. Зрозуміло чому: тоді, кілька тисяч років тому, копії, справді, були погані. А що відбувається тепер? Якщо в Пушкіна, дійсно, були рукописи, оригінали, то в Пелевіна або Сорокіна рукописів немає, усе на комп’ютері. Зникло поняття оригіналу або копії, робляться речі, що принципово тиражуються. Цінується імідж, а не тіло. А вся культура побудована на тому, що найголовніше - тіло, оригінал. Недаремно сьогодні дуже популярна фотографія, яка принципово тиражується, комп’ютерні принти, які коштують недорого, охоче купуються. Нове покоління набагато більше цікавиться мистецтвом, аніж моє, воно активніше відвідує вернісажі. І їм важко пояснити, чому треба платити за оригінал великі гроші, адже набагато легше купити тиражну річ за невеликі гроші. Думаю, весь цей ринок упаде саме за рахунок того, що дигітальна ера відмінила різницю між копією та оригіналом.

- Але це може вдарити й по вас.

- Звичайно. Однак це не проблема. За тисячоліття в мистецтво вкладено дуже багато грошей, значить, 15 - 20 років за інерцією це буде якось рухатися. А ми нині оперативно розвиваємо інші напрями. Найкращі проекти щодо мистецтва в Інтернеті в Росії належать мені, ми розуміємо, що там точно лежать гроші. Тобто до того моменту, коли воно впаде, у нас буде готовий плацдарм.

- А що таке Інтернет для вас?

- Це революційна річ. От навчилися добувати безтілесний вогонь - усе життя змінилося. Інтернет багато що змінює на нашу користь. У реальному світі головний не художник, а той, хто має гроші, хто будує дім. А в Інтернеті проект дорівнює реалізації. Художник будує віртуальний дім, у Мережі його постать набагато важливіша, ніж у оффлайні. Світ змінюється в наш бік. Однак, із другого боку, те, що сталося 11 вересня, нагадує, що існують якісь вітальні речі. Технології не можуть замінити волю. Подивіться, що відбувається. Уся європейська цивілізація побудована на розумінні цінності людського життя для самої людини. Є лиходії, є добрі люди, але своє життя цінне для кожного. Виходячи із цього, будується й система безпеки, і все інше. І раптом постає воля, для якої власне життя не має ціни, і весь цей механізм руйнується. Тому Інтернет багато які речі змінить, але він не відмінить людську волю як головний інструмент створення й руйнування цивілізації. Треба хотіти, треба бажати, треба розуміти, що ти хочеш і чого ти бажаєш. Це стає головним ресурсом розвитку.

- Після отроцтва не хотілося знову виробляти свій арт-продукт?

- Коли постійно перебуваєш серед художників, буває, хочеться це робити. Тут іще важливо зрозуміти: може, я це на початку втратив, - галерист - це людина, яка готова просувати чуже "я", він готовий сховати своє его. Тому гарних галеристів мало, - дуже мало людей, які вміють захоплюватися іншими. Власні амбіції в мене в іншій площині - сім’я, діти...

- Є щось, із приводу чого ви жалкуєте?

- Із приводу того, як проведено студентський час - бездарно. Потім доводилося багато що надолужувати. Наприклад, ідея про те, що ти колись виїдеш за кордон, здавалася абсолютно нереальною, мову не вчив, дарував учительці квіти й коробку цукерок, вона ставила залік, потім доводилося вчитися знову. Іще якісь речі... А переважно життя вдалося, сподіваюся, ще кілька разів удасться.

- Якби ви не займалися мистецтвом, то чим би тоді займалися?

- Іще займаюся медіа, комунікаціями - мене це цікавить. Узагалі, я вважаю, що розвиток технологій спричинить те, що скоро з дисциплін залишаться тільки психологія й соціологія, решта буде справою техніки. Коли все автоматизовано, то важливе спілкування з особистістю й розуміння психології маси. Соціологія та психологія - це найцікавіше, що сьогодні є, можливо, цим і займуся. А що ж до дозвілля, то в цьому сенсі в мене настав комунізм, тому що немає розділення життя на роботу й дозвілля. Втому знімаю підводним полюванням, подорожами, хоч останнє також як робота - роблю виставки по всьому світу. Іще діти, два сини - серйозна проблема - вимагають дуже багато уваги; наче й не робота, значить - дозвілля?!